Дівчина з тату дракона

Диво плагіату



Довго не хотів дивитися цей фільм. Бо десь за 3 місяці до виходу цієї стрічки подивився першу (оригінальну) екранізацію детективу Ларсона. І, якщо честно, про існування рімейку я дізнався лише через 2-3 тижні після перегляду шведської версії. Тож був дуже здивований: нащо перезнімати хороший фільм який зібрав чимало коштів (108 мільйонів, при бюджеті в 13 мільйонів). Але згодом зрозумів, що деяка логіка в Голлівуду є, бо цей фільм в основному дивилися європейці,а не глядачі по той бік океану. Тож Девід Фінчер, озброївшись дев`яносто мільйонним бюджетом, взявши важку броненосну артилерію у вигляді Крейга (тут я взагалі був в шоці - зовсім не уявляв Мікаеля Блумквіста як накчка-бонда), заручившись моральною підтримкою Ларсона (доречі, цікаво скільки йому за це заплатили...) почав штурмувати американського глядача та й окрім американського вирішив зачепити взривною хвильою й світового кінолюбителя. Отже що з цього вийшло...

А вийшло з цього кіно...кінокопія. Сюжет залишився незмінним, якихось цікавих інтерпретацій, чи нови знахідок, чи, може іншого трактування не варто чекати. Все абсолютно повторює картину Ардена Оплева. Але деякі моменти все ж зазнали змін, і, нажаль, не на кращу користь. Отже почну з мінусів.

Перший і головний, на мою думку - це гра і образ Руні Мари. Як, не дивно, але чомусь мені здавалося, що вона повинна була витягнути на собі весь фільм, аж ніяк. В цілому замість жорсткого, незламного, зацькованого, недовірливого, сильного і хитрого вовка Наумі Рапас ми отримали вольову, але побиту собаку Руні Мару. І якщо Лісбет 2009 року викликала повагу та, може навіть, боязкість, то Саландер 2011 в основному співчуття. І ще мене просто вбило те, що їй додали людяності. Ні, не повинна вона бути людяною, після того, що вона пережила - аж ніяк не повинна. Тож ми отримали більш "американизовану" версію Лісбет Саландер, більш емоційну та м`яку. Хотів додати, що це не значить, що ви побачите "мляву ганчірку", це значить, що вона трохи не добирає до шведського образу.

Другий мінус, не менш важливий - те що всі гострі жорстокі моменти якось притупили і зробили менш чипляючими. Ті, хто читають мою рецензію, звісно, можуть подумати, що я якийсь збоченний на жорстокості маніяк. На захист собі скажу, що є фільми, які просто розповідають про жорстокість і не викликають жодних емоцій, а є фільми, які всім своїм єстством викликають відторгнення і жах до неї, цим самим спонукаючи
на до її засудження. Так ось, назва шведської екранізації бестселлера Стіга Ларсона називалась в оригіналі "Man som hatar kvinnor", що означає "Чоловіки, що ненавидять жінок" (Як цю назву спромоглись перекласти як Дівчина з татуюванням дракона, для мене досі є загадкою). Так от, ця назва розкриває всю суть фільму, а ідея фільму - засудити цю ненависть і викликати відразу до неї. Як на мою думку картина 2009 року справилася з цим краще. (Але я не брав до уваги той факт, що дивлячись версію Фінчера я був готовий до всіх жорстокостей і не так їх сприймав, як при перегляді оригінальної екранізації, тож можу дещо помилятися)
Із загальних мінусів, мабуть все.

З приводу плюсів.
1.Музика. Так дуже гарний музичний супровід у фільмі. Він додає динаміки картині. Але, коли музики нема, динаміка зникає. Тож у напрузі буде тримати більше музика, аніж сам сюжет.

2.Крейг. Він мене здивував! Я ніколи не сприймав його як гарного актора, але в цій стрічці він непогано зіграв свою роль, яка, поміж іншим, відризняється від його "зіркових". Тож йому за це велекий плюс і великий респект від мене. Але він не швед, тому нема тієї колоритності, яка була у Мікаеля Нюквіста.

Отже загалом, я рекомендую всім дивитися шведську екранізацію - вона ближче до реальності. Але ті, хто більш звик до зовнішності голлівудських акторів (бо шведи виглядають все ж таки інакше, аніж звиклі нам американські, чи західно європейські зірки), краще дивитися картину Фінчера.

Тож мій вердикт: непоганий фільм, але плагіат. 7 за стрічку -2 за плагіат...
5/10

Ця рецензія виявилась корисною 4 людям з 4.

Перші враження – цілком позитивні. Дійство, що відбувається на екрані тримає твою увагу абсолютно весь час, і це при тому ,що фільм триває 2,5 годин. Приємно вразив початок стрічки, змонтований в стилі фільмів про Джеймса Бонда, ця початкова «заставка» вже сама по собі є доволі красивим, хоч і незвичним витвором мистецтва, так би мовити кліпом. До речі, з приводу кліпів, оскільки роман С. Ларсона має довгу і складну структуру та загалом є великим за обсягом, то режисер вдається по-суті до кліпового монтажу, тож сюжет розвивається вельми динамічно, усі головні дійства проносяться перед нами у шаленому темпі, а от один з головних кульмінаційних моментів – по-садиському затягнений.
Сюжет – власне самої книги я не читав, та після перегляду зрозумів, що обов’язково прочитаю, впевнений це зробить більшість з тих хто побачить це кіно. І це аж ніяк не мінус, фільму, просто витвір шведа Ларсона – вельми непересічний. В основі сюжету – декілька головних ліній, які в певний момент зливаються в одну. Тут і невдала судова справа досвідченого журналіста (який написав «не про того» і тепер по вуха в лайні) та несподівана пропозиція роботи; важка доля геніальної дівчини (з тату дракона) якій доводилося і доводится часом дуже кепсько і нарешті – божевільна сімейка бізнес магнатів, брудну історію якої перші двоє мають перелопатити, щоб знайти відповідь на те, що ж сталося з юною Харієт понад 20 років тому. В ході розслідування, він, вона, а потім – вони зіткнуться з нечесними бізнесменами, ґвалтівниками, вбивцями, садистами – і всім тим, що нині (як і Бозна з якого часу) не дає європейцям нудно жити. А от щодо кінцівки, то про неї нічого не напишу, радше самі перегляньте, бо вона таки незвичайна.
На останок кілька слів про музичний супровід – він підібраний надзвичайно вдало і настільки доповнює «картинку», що сприймаєш це як природне, само-собою зрозуміле.
Тим хто ще не бачив стрічки – раджу переглянути, але не забувайте, він триває 2,5 годин, тож запасіться чимось смачненьким і вирубіть мобілу.

Ця рецензія виявилась корисною 7 людям з 7.